Лина Костенко и серый человек

Наша современница и, без преувеличения, классик украинской литературы Лина Костенко 19 марта отметила свое 85-летие.

Отмечая эту дату, публикуем ее пронзительные строки о войне (нынешней, необъявленной), ее мудрые высказывания о смысле жизни, об Украине, о… женщинах. Публикуем на украинском языке, потому что эти стихи трудно представить вне украинской мелодики, хотя произведения Лины Костенко переведены на множество языков мира. Надеемся, не знающие украинский язык, смысл поймут.

Вот строки неопубликованного стихотворения, которые Лина Костенко написала на титуле одной из книг, отправленных в зону АТО.

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.

* * *

Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава – це я». Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
 

* * *

Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
 

* * *

Розп'ято нас між заходом і сходом,
Що не орел – печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
Щоб він не дався знівечить себе!
 

* * *

Мужчини імперських націй мислять категорією сили. 
Мужчини поневолених, але гордих націй мислять категоріями свободи.
 

Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть.
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
десь має ж бути, десь вона та є! 

Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.
 

Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
 

Жах не в тому, що щось змінеться, – жах у тому, що все може залишитися так само.
 

Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
 

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
 

У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама.
 

Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію.
 

Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.

* * *

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти у її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли вона кохана. Так що бажано підтримувати в ній цей стан.
 

Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх ображено.
 

... жінка – як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.
 

Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

Публикация по life.obozrevatel.com